Знай, моє серденько, є у нас Тарас Шевченко

Знай,  моє серденько,

Є у нас Тарас Шевченко.

Мета.

Розширити знання учнів про життя і творчість Т.Г.Шевченка;

сприяти вихованню національної самосвідомості учнів;

формувати у дітей уміння працювати в команді;

формувати громадянську і загальнокультурну компетентності, бажання читати твори Т.Шевченка;

збагачувати словниковий запас учнів;

розвивати творчі здібності дітей, музичний слух, почуття ритму;

прищеплювати любов до національної культури, прагнення бути справжніми українцями;

виховувати почуття гордості за Україну, за її національного генія Т.Г.Шевченка.

На  сцені, біля імпровізованої хати сидить батько, мати, дитина.

Дитина (звертається до батьків)

Любий тату, милий тату!

Ти скажи, навіщо хату

Рушниками ми прибрали,

Ніби в свято великоднє?

День який у нас сьогодні,

Що квіток отак багато?

Батько  Так, у нас сьогодні свято!

Дитина (до матері)    Мамо, що ж за свято нині?

Мати

Та Тарасове, дитино!

Знай, колись, моє серденько,

Був у нас Тарас Шевченко.

Дитина

Хто ж він був нам, люба ненько?

Мати  

Наймиліша всім людина

І найкращая перлина,

Яку має Україна,

Наша рідна країна.

Вчитель.

     Все йде, все минає… Та залишається пам'ять, добра слава про людей, що шукають  істини та правди. В історії залишаються імена, які з гордістю вимовляє, пам’ятає і шанує все людство. До них належить й ім’я великого українського поета Т. Г. Шевченка.

     Ім’я, святе для кожного українця. Ця людина залишила нам свої неоціненні духовні надбання – твори і світлу пам'ять про себе. Він пробуджував любов до своєї Батьківщини, кликав сильних на подвиги, вселяв у слабких надію і віру.

          По всій нашій милій Україні, зараз проходять Шевченкові дні. І ми сьогодні зробимо уяву подорож Шевченківськими дорогами.

Щороку в  березні до нас

значний приходить час.

Це ж народився наш Тарас   -

Творець палких пісень.

Благословен той день і час,
 Коли прослались килимами,

Земля, яку сходив Тарас

Своїми босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

Учень 

        Холодна ніч 1814 року. У селі Моринцях всі сплять. Лише у віконці хатини Григорія та Катерини Шевченків блимає вогник. Саме тут, у кріпацькій родині, у ніч з 8 на 9 березня народився син, якого назвали Тарас.
Учень 

      На небі загорілася нова зірочка, народилася панові нова кріпацька душа, а Україні – її великий співець Тарас Григорович Шевченко. Люди з таким обдаруванням, з таким Божим даром народжуються раз на століття.

Учень   

У старій хатині
Кріпака колись
В тихий день весняний
Хлопчик народивсь.

Учень  

Народився на світ білий
Тарас у кайданах,
Ой, нелегко бути змалку
У неволі в пана.
(На сцені – Катерина та Григорій Шевченки колишуть колиску. Тихо грає музика. Катерина наспівує колискову.)

Мати ( сумно наспівує) 

Ой, черчику та горобчику,
Полинь, полинь по садочку, 
Полинь, полинь по садочку, 
Розкажи нам усю правдоньку –
Кому воля, а кому неволя, 

 Бо така кріпача доля…
Батько   А що, Катерино, назвемо його Тарасом?  Хай буде щасливою його доля.
Учень   Отак і назвали, не відаючи, якою нелегкою, тернистою буде його життєва дорога.  Безрадісне, рясно зрошене слізьми дитинство протупотіло босоніж колючою стернею в голоді, холоді та у хворобах. 
Учень 

  Він хлопцем був убогим 
І пас сільські ягнята,
І домом його була 
Мала селянська хата.

Учень 

Він бідував ізмалку
І бачив біль довкола,
Неволя й кривда люта –
Це була його школа.
Учень 

Він давню славу й волю
У своїх бачив мріях,
Душа його пророча
Зросла в святих надіях.
Учень 

Не побоявся муки,
Вигнання, ні темниці,
Хотів вернути волю 
Прабатьківській землиці.
Учень 

Хоч вороги на нього
Кайдани накладали,
Він звав братів і кликав,
Щоби до бою встали.
Учень 

 За те тобі  клянемся,
Усі вкраїнські діти:
«Ми сповнимо, Тарасе,
Всі твої заповіти!»                                пісня «Великі українці»         

 Ведуча.  Хлопчик ріс лагідною, чуйною та щирою дитиною. Найбільше він любив свою матінку.                                             

Пісня  «Садок вишневий коло хати»

                                Садок вишневий коло хати,

                                Хрущі над вишнями гудуть,

                                Плугатарі з плугами йдуть,

                                Співають ідучи дівчата,

                                А матері вечерять ждуть.

                                Сім’я вечеря коло хати,

                                Вечірня зіронька встає.

                                Дочка вечерять подає,

                                А мати хоче научати,

                                Так соловейко не дає

                                 Поклала мати коло хати

                                Маленьких діточок своїх,

                                Сама заснула коло їх.

                                Затихло все… Тільки дівчата

                                Та соловейко не затих.

Учениця.    

 Як гірко, як нестерпно жаль,
Що долі нам нема з тобою!
Ми вбогі, змучені раби,
Не знаєм  радісної днини.
Нам вік доводиться терпіть,
Не  розгинать своєї спини.
Промовиш слово -  і нагай
Над головою люто свисне.
І так усюди - з краю в край
Панує рабство ненависне.

Сценка 1. «Розмова малого Тараса з матір’ю»

 Хлопчик. –  Матусю,а правда що небо на залізних стовпах стоїть?

Мати.   –   Так синочку правда.   (Жінка сідає на лаву,хлопчик сідає біля неї).

Хлопчик.  –  А чому так багато зірок на небі?

Мати . – Це коли людина на світ приходить,Бог свічку запалює, і горить та свічка, поки людина не помре. А як помре, свічка гасне, зірочка падає. Бачив?

Хлопчик.  – Бачив,матусю,бачив.  Матусечко, а чому одні зірочки ясні,великі,а інші ледь видно?

Мати.  – Бо коли людина зла, заздрісна, скупа її свічка ледь-ледь тліє. А коли добра, любить людей,робить їм добро,тоді свічка такої людини світить ясно,і світло це далеко видно.

Хлопчик.  – Матусю, я буду добрим. Я хочу, щоб моя свічечка світила найясніше.

Мати.  – Старайся, мій хлопчику.

 Тарас. Переді мною наша бідна, старенька хата з потемнілою солом”яною стріхою і чорним димарем, а біля хати на причілку – яблуня з червонобокими яблуками, а навколо яблуні  - квітник. А біля дверей стоїть стара гілляста верба із засохлим верховіттям, а за вербою – клуня, а за клунею – сад, а за садом – долина, а за долиною тихий, ледь дзюркотливий струмок.

Ведуча.  Тарас  був  мовчазний, завжди чомусь за­мислений. Ніколи не тримався хати, а все тинявся десь по бур'янах, за що його прозвали в сім'ї «малим приблу­дою».

Сценка 2. «Чумаки»
Ведуча. Невесела вечеря – зморений батько, зажурена мати, сестричка Катерина, брат. 
Сусід.  – Дай, Боже, здоров’я вашій родині!
Всі. – І ви будьте здорові, сусіде!
Сусід. – Це тільки вечеряєте? Що так пізно?
Мати .– Та у нас клопіт, що й вечеря не  вечеря. Хлопець десь дівся – зранку як пішов, то й досі немає. Бігали і до ставка, і до греблі, всі бур’яни обшукали – як у воду впав!
Батько.(сердито) – Догляділи!
Сусід. – Нічого, знайдеться. Може, заснув десь у бур’яні. Проспиться – прийде…
Мати. – Ну й де дітись цій дитині?
(Раптом чути: «Чумаки! Чумаки!»)
Сестричка. – А ось і наш волоцюга з’явився!
Брат. – Нарешті прийшов!
Мати. – Де ти блукав?
Батько. – Де ж ти був оце – питаю? Чому не кажеш?
Тарас. – Був у полі та й заблудив.
Батько. – Бачили таке? Хто ж це тебе привів додому?
Тарас.  – Чумаки.
Всі.  – Хто?
Тарас.  – Стрінувся з чумаками, питають: «Куди йдеш-мандруєш?» А я кажу: «В Кирилівку!» А вони й кажуть: «Це ти ідеш в Моринці, а в Кирилівку треба назад іти. Сідай, кажуть, з нами, ми довеземо». Та й посадили мене на віз. І дали мені батіг волів поганяти.
Батько. – Бачили такого? Чумакувати надумав уже! І як воно згадало, що з Кирилівки?
Сусід.  – Я ж казав, що знайдеться. Такий лобатий не пропаде.
Батько. – Ну, почумакував, тепер бери ложку та й сідай вечеряти.
Мати. –  Ну чого тебе понесло в поле? Чого? Як мотає! Наче три дні не їв.
(Тарас швидко їсть і пошепки розповідає братові і сестричці, а вони уважно слухають. Мати підслуховує.) 
Мати . –  Ви послухайте, що він вигадує, старий того не придумає збрехати, як воно. Каже, що ходив він туди, де сонце заходить, бачив залізні стовпи, що підпирають небо, і ті ворота, куди сонце заходить на ніч. Розповідає, ніби справді сам теє бачив. Ой, Тарасе, що з тебе буде?
Сусід. – Всі на селі кажуть, що з вашого Тараса, мабуть, щось добряче вийде.

Ведуча.  Восьмилітнього Тараса батьки віддали до дяка в «науку». Дивна це була наука. П'яниця-дяк  навчав дітей по церковних книгах. За найменшу провину карав своїх учнів різками. Будучи уже відомим поетом, Тарас Шевченко згадував ту школу, куди привела його кріпаць­ка доля.

  Вірш «Доля»

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала.

              Ти взяла мене маленького за руку

              І хлопця в школу одвела

              До п^,яного дяка в науку.

         Учися, серденько, колись

        З нас будуть люди, - ти сказала.

А я й послухав, і учивсь, і вивчився,

А ти збрехала.

Які з нас люди? Та дарма.

Ми не лукавили з тобою,

 Ми просто йшли, у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж , доленько моя.

Мій друже, щирий, нелукавий,

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя!

Ведуча. Та недовго тривала Тарасова «наука». Несподіване горе випало на долю маленького хлопчика. Замучена важкою працею померла мати, коли Тарасові минуло 9 років,  а в хату прийшла зла мачуха. Знущалася вона над бідними сиротами, а особливо не любила Тараса. Цілими днями доводилось ховатися від неї в бур’янах. Незадовго після смерті матері в 1825 році помер і батько. Смерть батька приголомшила малого Та­раса.

      Вмивався гіркими сльозами,  шукав захисту у своєї сестри Катерини.

 Буктрейлер «Якби ви знали паничі»

Сценка 3.

Тарас.  – Катре! Де ти?

Катря. Я ось тут.

Мачуха.  – Ти може знов кудись навтіки вибираєшся ледащо? Ані кроком мені з хати бо битиму чуєш? Степанко плаче, іди колиши, а як засне, принеси води і підмети подвір’я!

Тарас. –   Сестричко!

Катря. – Що?

Тарас. –   Я побіжу трохи на потічок! Там такі камінчики, як намальовані. І рибки плюскочуть.  А в хаті темно чогось так зле.

Катря. – Іди, іди. Я вже докінчую грядку, то сама подвір’я замету і принесу води.

Тарас.  – Тямиш сестричко, як мама жили, то в нас часто був смачний борщик, варенички, фасолька. Тепер не так! Ми ходимо такі голодні і обдерті! Чи і другі діти не мають мами так як ми?

Катря.  – Всюди є сирітки по світі мій дорогий  хлопчику. Але ти не думай про се йди над потічок гратися.

Пісня «Вітер з гаєм розмовляє»

Ведуча.  Тарас наймитує в школі, а потім най­мається пасти громадську череду. Мине 20 років, і він з болем буде згадувати своє дитинство у вірші «Мені три­надцятий минало».

Мені тринадцятий минало,

         Я пас ягнята за селом.

         Чи то так сонечко сіяло,

         Чи то мені чого було,

         Мені так любо, любо стало,

         Неначе в Бога…

 Уже покликали до паю,

А я собі у бур’яні

Молюся богу… І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось,

Чого так весело було?

Господнє небо, і село,

Ягня, здається, веселилось!

І сонце гріло, не пекло!

Та недовго сонце гріло,

Недовго молилось...

Запекло, почервоніло

І рай запалило.

Мов прокинувся, дивлюся:

Село почорніло,

Боже небо голубеє

І те помарніло.

Поглянув я на ягнята —

Не мої ягнята!

Обернувся я на хати —

Нема в мене хати!

Не дав мені Бог нічого!..

І хлинули сльози,

Тяжкі сльози!.. А дівчина

При самій дорозі

Недалеко коло мене

Плоскінь вибирала,

Та й почула, що я плачу. 

Прийшла, привітала,

Утирала мої сльози

І поцілувала...

     Сценка

Оксана. Чом же плачеш ти? Ох, дурненький Тарасе. Давай я сльози витру. Не сумуй, Тарасику. Адже кажуть, найкраще від усіх ти читаєш, найкраще за всіх співаєш, ще й, кажуть, малюєш. От виростеш і будеш маляром. Еге ж?

Тарас. Еге ж, маляром.

Оксана. І ти розмалюєш нашу хату.

Тарас. Еге ж. А всі кажуть, що я ледащо і ні на що не здатний. Ні, я не ледащо. Я буду-таки маляром.

Оксана. Авжеж, будеш! А що ти ледащо, то правда. Ди­вись, де твої ягнята! Ой, бідні ягняточка, що чабан у них такий — вони ж питочки хочуть!

Неначе сонце засіяло,

Неначе все на світі стало

Моє... лани, гаї, сади!..

І ми, жартуючи, погнали

Чужі ягнята до води.

 (Оксана одягає вінок)

Тарас. Ти у вінку найкраща від усіх панянок

ТАНЕЦЬ З ВІНОЧКАМИ

Ведуча. Тарас наймитує, у вільний від роботи час чи­тає і малює. А по закутках, щоб ніхто не бачив його го­ря, плаче. Але думка знайти людину, яка б навчила його малювати, не покидає хлопчика. Так він потрапляє до хлипківського маляра. Маляр погоджується навчити хлопця малювати, однак пан Енгельгардт забирає його до себе в Петербург і Тарас стає козачком.

Учениця.             

Хоче малювати,  

Прагне він до знань,

 Та за це багато     

Зазнає знущань.

Учень.             

 Нишком він малює

 Статуї в саду,

              Вночі пише вірші

              Про людську біду…

Ведуча . Зустріч в Петербурзі з земляком-художником Сошенком змінила долю Тараса Григоровича. Він познайомився також з байкарем Гребінкою, художника­ми Брюловим, Венеціановим, з поетом Жуковським. Во­ни побачили великі здібності молодого художника і вику­пили його з неволі.

Ведуча. Усміхнулася доля Шевченкові тоді, коли йому було 24 роки. Є гарне прислів’я  “Світ не без добрих людей”. Земляки – художники побачили в ньому  талановиту людину і викупили з неволі, допомагали з навчанням в Академії  художеств.

      І в той час Тарас написав багато творів,  які увійшли до збірки” Кобзар”. (1840 р.)   Чому так? Колись у сиву давнину ходили по Україні старі люди (часто вони були сліпі), співали про своє життя, про героїчні подвиги козаків. Співаючи, вони грали на старовинному інструменті – кобзі. Назва інструменту й дала назву – кобзарі.

       Шевченко не грав на кобзі, не співав пісень по дорогах України, але в його віршах ніби чуєш ніжну, сумну пісню про тяжке життя народу.

Виступ дівчат – бандуристок

Ведуча.  В 1845 році він закінчив Петербурзьку художню академію з дво­ма срібними медалями і званням «вільного» художника. Тарас малює портрети, картини, зарисовує пам'ятки ми­нулого, робить ілюстрації до своїх віршів. Він написав понад 1000 картин. За свої малюнки  Шевченко був нагороджений трьома срібними медалями. Малював портрети, автопортрети, пейзажі, картини про життя народу.

 Ось погляньте, які чудові картини залишив у спадок Тарас Шевченко.

Презентація. Демонстрація картин Т.Г. Шевченка.

Ведуча. Шевченко дуже  любив рідну природу. Часто сидів під деревом, чи на березі річки, рано-вранці чи увечері, і дивився: як ростуть верби на берізки, чи слухав, як пташки співають в гаю,  бачив як сонечко увечері сідає. А потім складав вірші.

Вірш «Тече вода з-під явора» (пісня)

Ведуча.  В своїх віршах та поемах Т.Г.Шевченко описував і тяжке життя народу , яке не обійшло і його самого. Коли читаєш його вірші,то ніби чуєш ніжну, сумну пісню.

Багато віршів ,написаних  Т.Г.Шевченком,покладені на музику (72 поезії Кобзаря стали піснями).

(«Думи мої ,думи», «Тополя», «Реве та стогне Дніпро широкий», «Стоїть гора висока», «Заповіт», «Зацвіла в долині червона калина».

Пісня «Зацвіла у лузі червона калина»

  Ведуча. За правдиві слова Шевченка було заслано солдатом в Орську фортецю (це в Казахстані), далеко від рідної землі. Цар заборонив йму писати і малювати. Понад 10 років Шевченко «карався, мучивсь, але не каявся». Це були тяжкі дні в житті поета. Він тужить за Україною, за своїм народом. Незважаючи на заборону, Тарас Шевченко писав вірші та ховав їх за халявою чобота. Це були так звані «захалявні» книжечки.

Вірш «Зоре моя  вечірняя»  (пісня)

Ведуча. 9 березня 1861 року Шевченку минуло 47 років. Привітати поета, який лежав тяжко хворий, прийшли друзі. А 10 березня перестало битися серце великого українського Кобзаря. Тіло Т.Шевченка було перевезено в Канів і поховано на Чернечій горі. Так заповідав великий поет.

Вірш «ЗАПОВІТ»

Т.Шевченко залишив нам нащадкам  заповіт:

«УЧІТЕСЯ, БРАТИ  МОЇ»
Учітеся, брати мої!
Думайте, читайте,
І чужому научайтесь, −
І свого не цурайтесь:

Бо хто матір забуває,
Того Бог карає,
Чужі люде цураються,
В хату не пускають,

Свої діти − як чужії,
І немає злому
На всій землі безконешній
Веселого дому.

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, −
Нехай мати усміхнеться,    

Заплакана мати!

 Живи, поете, в бронзі і в граніті,

  Живи, поете, в пам’яті людській,

  Живи в піснях, живи у «Заповіті»,

  У слові праведнім, у славі віковій!